Далі був транзит через Тячів, «українською Румунією», вздовж державного кордону. Потім перебралися до «української Угорщини». У Хусті проїхали вздовж підніжжя Замкової гори, на якій розташовані руїни Хустського замку. Ми з донькою побували там ще у 2000 році. З того часу на горі вирізали частину дерев, та що руїни стало видно набагато краще.
При проїзді через Виноградів я фактично змусив екскурсовода позапланово зупинитися на східній околиці міста. Не можна було втратити рідкісної нагоди сфотографувати руїни замку Канкíв на схилі Чорної гори.
Замок розташований на східній околиці міста Виноградова, на правому березі річки Тиси, на скелястій терасі схилу Чорної гори (656 м). В часи середньовіччя Тиса протікала прямо під схилами гори (зараз за 3 км південніше). Східна сторона укріплень виходила на схил гори, а з західного боку біля підніжжя тераси сформувалося місто. Близьке розташування до річки давало можливість контролювати сухопутні та річкові маршрути в цьому районі.
В ХІ ст., для захисту кордонів угорського королівства від набігів кочівників, у ключових точках будуються укріплені пункти – засіки і форпости. Одним з таких опорних пунктів, можливо, було прикордонне укріплення на Чорній горі, поряд з яким починало формуватися поселення під назвою Угоча. На протязі ХІІ-ХІІІ ст. воно разом з навколишніми землями входило до складу королівської домінії. Можливо, в цей період на замковій горі формуються перші, ймовірно, дерев’яно-земляні, фортифікації. У ході навали орд Бату (1241 – 1242 рр.) Угоча, ймовірно, була зруйнована. Поселення відродилося у 2-й половині ХІІІ ст. У 1262 р., згідно грамоті короля Іштвана V (1239 – 1272 рр.), Угоча отримала статус королівського міста та назву Севлюш (зберігалася до 1946 р.). Наприкінці ХІІІ – на початку ХІV с. севлюський замок стає одним з важливих форпостів на «соляному шляху», що простягнувся вздовж Тиси з Солотвина в Центральну Угорщину. Вірогідно, у цей період на замковій горі з’являються перші кам’яні укріплення: у ході розкопок на північ від замку були виявлені залишки стародавньої квадратної будови, імовірно оборонної вежі (товщина стін – 3,5 м), зведення якої віднесли до зазначеного періоду. В 1280 р. король Ласло IV Кун (1262 – близько 1290 рр.) дарує Севлюш магнатові Міклошу.
У вересні 1307 р. король Карой (Карл) І Роберт Анжуйський (1288 – 1342 рр.; роки правління 1301 – 1342) дарує Севлюш одному з найвпливовіших феодалів Угорщини, біхарському жупану і королівському казначею Беке Боршо. За історичними документами, протягом 1307 – 1308 рр. (перша письмова згадка замку) Боршо будує дерев’яну фортецю і постійно тримає тут гарнізон. Можливо, перші кам’яні укріплення замку були зведені саме в цей період. Севлюський замок неодноразово фігурує в документах того часу.
Кінцем ХІІІ – початком XIV ст. датують зведення замкової каплиці, побудованої в 30 м північніше укріплень. Вона являла собою прямокутну в плані будову, до якої зі сходу примикала напівкругла апсида. Вважається, що основою для неї послужив нижній ярус старої оборонної вежі першого кам’яного замку.
Пізніше Севлюш перетворюється в один з центрів коаліції феодалів, яка прагнула посадити на угорський трон Вацлава ІІ. У 1317 р. королівські війська штурмом захоплюють замок, який був сильно пошкоджений. Місто разом із замком Карой Роберт подарував своїй дружині – королеві Марії Битомській. Замкові укріплення, що дістали пошкодження в ході військових дій, були відремонтовані. У 1329 р. Карой Роберт надав Севлюшу права коронного міста і незабаром воно стало значним торгівельним центром.
Угорський король Жигмонд (Сигізмунд) І Люксембурзький (1368 – 1437 рр.) заборговував дуже значну суму грошей волоським воєводам Драгу і Балку, взяту в них на покриття військових витрат у війні з турками 1396-го року. Жигмонд І, сподіваючись відшкодувати борг, віддав у їхнє володіння місто Хуст. Але Драг незабаром все одно став вимагати повернення грошового боргу. Король вирішив протиставити йому іншого магната – Пéрені. Таким чином, 29 серпня 1399 р. місто Севлюш і замок переходять у власність барона Петера Перені. Останній у 1396 р. відзначився у битві з турками при Нікополі (сучасна Болгарія). Крім того, король призначив Перені також королівським керівником марамороських соляних копалень, що гарантувало надходження доходів від видобутку солі прямо в королівську казну.
На місці старого дерев’яно-земляного замку Перені споруджує кам’яний – «для зміцнення могутності держави, збереження миру і спокою для дворян і їх підданих, щоб вони могли жити без страху», як сказано у грамоті від 5 листопада 1399 р. Одним з архітекторів кам’яної твердині був італієць Арістотель Фіораванті. Головну браму замку прикрашав герб родини Перені: річка, риба та вежа. Замок мав чотирикутну форму, з потужними квадратними баштами по кутах.
В 1405 р. барон Перені отримує також у власність королівський замок Нялаб (у сучасному селі Королевому) і переносить туди свою резиденцію, а угочанський замок, який більше не відігравав значної стратегічної ролі, передає ордену монахів-францисканців. Францисканці перетворили замок в укріплений монастир, який був досить впливовим. Ченці переносять сюди прах Яноша Капістрана (1386 – 1456 рр.) – францисканського ченця (нібито, місцевого уродженця). Він зібрав 60-тисячне військо, воював проти турків та єретиків на території Угорщини і прославився в битві з турками під Бєлградом (21 липня 1456 р.), коли разом зі своїми хрестоносцями допоміг угорському полководцеві Яношу Гуняді в критичний момент битви, стримавши натиск набагато переважаючих сил ворога. Згодом Янош Капістран був канонізований (за одними даними в 1690-му, за іншими – в 1724-му), і в період боротьби з турками став одним з найбільш шанованих католицьких святих. Замок у статусі монастира пробув орієнтовно півтора століття. У XVI ст. за 40 м на південний схід від замку францисканці зводять масивний костел, поруч з яким розташовувалися окремі житлові й господарські будівлі. Храм являв собою однонавну будівлю, видовжену по осі схід-захід, яка зі сходу завершувалася гранчастою апсидою. Стіни нави і апсиди були посилені контрфорсами. Костел був однією з найзначніших споруд Севлюша, а про його високий статус свідчить той факт, що в XVI ст. у храмі відбувся з’їзд всього духовенства францисканського ордену. Костел і прилегла до нього забудова доповнили монастирський комплекс. У цей період він складався з 3-х основних частин – старого замку, каплиці і костелу.
Замок займав невеликий майданчик прямокутної форми. Розміри його становили 44 х 48 метрів. Можливо, фланкування стін замку на деяких ділянках оборонного периметра забезпечували не вежі, а невеликі, прямокутні в плані, виступи стін. Усередині, уздовж стін, розташовувалися житлові і господарські будівлі, що оточували квадратний у плані внутрішній дворик.
У 1554 р. барон Ференц Перені одружився на Каталіні, доньці Ференца Бебека, протестантського ватажка, і приймає протестантську віру. Він спочатку вимагає, щоб католицькі священнослужителі залишили його володіння, а у 1556 р. здійснює збройний напад на замок. Монахів, що чинили опір було вбито, а їх тіла разом з прахом Яноша Капістрана кинуто до замкового колодязя. (Одна з народних легенд розповідає свою версію вигнання монахів із замку. У барона Перені була прекрасна донька, яку монахи заточили у монастирське підземелля, де та збожеволіла, а згодом після звільнення померла. Убитий горем батько наказав зруйнувати монастирський храм разом із замком та монахами).
Укріплення знову переходять у статус замку. В цей період часу Ференц Перені, слідом за тестем, перестав служити угорському королеві Фердинандові I (1503 – 1564 рр.; роки правління 1526 – 1564) і перейшов на бік його супротивника – трансільванського князя Яноша II Зигмунд Запольяі (1540 – 1571), якого вважали справжнім угорським королем (Фердинандове королювання багатьма вельможами вважалося сумнівним, оскільки в листопаді 1526 р. частина угорців вибрала королем Яноша (Іоанна) Запольяі, воєводу Семиградського, а інша частина вибрала Фердинанда, що й призвело до тривалої боротьби за Угорщину. Янош II Зигмунд був сином Іоанна Запольяі, батько офіційно заповів йому угорське королівство). Ференц Перені так часто нападав на королівські війська, що зрештою, в 1557 р. королівським загоном під командуванням Імре Телекеші замок було взято штурмом та зруйновано. З того часу він уже ніколи не відновлювався. За іншими даними, замок був зруйнований вже після захоплення – в 1558 році.
В 1573 р. у писемному джерелі вперше зустрічається назва замку «Канко». Є думка, що цю назву укріплення отримало завдяки ченцям («канко» - назва чернечого каптура). Щоправда, угорець, з яким я познайомився у Сваляві 2010 року, уточнював, що такий каптур у них має назву «кангó».
Наприкінці XVI ст. представники роду Перені остаточно перестають цікавитися замком. У 500 метрах на схід від старих укріплень у Севлюші зводиться невеликий палац, який був куди більш пристойним місцем для проживання, ніж стара розвалена фортеця. Таким чином, замок, що втратив у минулі часи військове значення, тепер вже не розглядався і як зручний для проживання об'єкт, а новий палац став символом зміни пріоритетів і стилю життя магнатів. Точно невідомо, чи використовувався замок в цей період або ж перебував у запустінні.
На протязі ХVІІІ-ХІХ ст. замок був практично повністю розібраний на будівельний матеріал, в основному для терас на Чорній горі, які створювали для вирощування виноградників.
У першій половині ХХ ст. замкову каплицю ще завершувала покрівля, увінчана невеликим декоративним ліхтарем. Вся споруда каплиці (принаймні, зовні) перебувала в досить непоганому стані. В 1946 р. Севлюш перейменували на Виноградів. У 1976 р. на території замку знімали один з епізодів фільм «Табір іде в небо» режисера Еміля Лотяну. Найцікавішою частиною цього епізоду були зйомки в каплиці, що була перекрита покрівлею, а всередині на стінах були видні значні фрагменти фрескового живопису, від яких в наші дні не залишилося і сліду. З 1989 р. зона навколо замку почала забудовуватися місцевими жителями.
В наші дні замок знаходиться в руїнах, більша частина його споруд дуже зруйнована, хоча загальний оборонний периметр і контури внутрішніх замкових будівель ще досить чітко простежуються за фрагментами збережених кам’яних стін. Замкові споруди місцями розібрані аж до рівня двору. Найкраще збереглися фрагменти укріплень північно-східної замкової стіни – руїни двох башт з бійницями, частину з яких в ході однієї з перебудов розтесали у вікна.
Замкова каплиця дійшла до наших днів у перебудованому вигляді, знаходиться в руїнах, але її стіни збереглися на первинну висоту.
Каплиця стоїть без покрівлі, внутрішній декор знищений. Костел зруйнований аж до підвалин, хоча зустрічається згадка про збережені досі залишки стін і контрфорсів.
Поки я бігав поближче до замку, донька сфотографувала палац баронів Пéрені, розташований у парку, і флігель біля нього.
Палац почав будуватися у XVI ст. Первісна споруда була одноповерховою, з баштами, і мала вигляд замку. В кінці XVI – на початку XVII ст. вона перебудовується на двоповерховий палац. У другій половині XVII ст. башти палацу набувають барокових завершень, на фасадах з’являються елементи оздоблення. На наш час це майже прямокутна у плані споруда з чотирма майже квадратними баштами по кутах і виступаючою центральною частиною фасаду. Всередині (в центральній залі) зберігся фресковий живопис XVIII ст.
Рушаємо далі. При в’їзді в угорське село Бене на головній вулиці знаходиться оборонного типу мурований костел Серця Ісуса (кінця XІV або XV ст.), з виступаючою від бабинця стрімкою квадратною вежею-дзвіницею, яка має вузькі вікна-бійниці, галерею у верхній частині, ліхтарі по кутах і високий шпиль. Стіни костелу зміцнені контрфорсами, єдина нава і апсида перекриті стрімкими дахами. (Донька зробила фото смартфоном на ходу).
Поки були в дорозі, екскурсовод домовився зі своїм знайомим виноробом-угорцем у цьому ж селі про дегустацію та купівлю вин. Так що на обійсті нам запропонували десь із шість видів натуральних вин (в т. ч. «вишнівку» та міцнющу (і, чого вже там, смердючу) «угорську чачу» з винограду). Найсмачнішим (для нас) вином цього разу був Olasz Rizling.
А майже поряд із садибою розташований інший костел, 1940 р., яким по черзі користуються католики і греко-католики.
Після цього, неподалік Берегового, здійснили останню тривалу «харчову» зупинку ще в одному угорському ресторані, який так само порадував гарною територією, інтер’єром та низькими цінами. Просто фото для ілюстрації.
Далі вже рухалися виключно транзитом. Після Берегового стан дороги, нарешті, значно покращився, але все одно повернулися до Трускавця після 23 години.
Добавлено: 24 Октября 2013, 21:54:36
11 серпня здійснили найдальший «радіальний виїзд» своєю машиною маршрутом Трускавець – Стрий – Ужгород – Мукачеве – Стрий – Трускавець.
«Майже посередині» між Мукачевим і Ужгородом, справа від траси, розташоване село Середнє, відоме руїнами донжону середньовічного замку (скрізь пишуть, що тамплієрів, ХІІ-ХІІІ ст., але археологічного підтвердження цьому немає) та історичними винними підвалами. Статтю про них я раніше писав на історико-фортифікаційному форумі:
http://relicfinder.info/forum/viewtopic.php?f=16&t=2620Починаючи з 1999-го, ми в «різних родинних варіантах» бували в Ужгороді разів з десять, так що місто стало добре знайомим. Але, маючи свій транспорт, дорогою вже мали можливість заїхати в популярне туристичне місце на його околиці під назвою «Дéца у нóтаря». За фактом це ресторан, розташований в історичній будівлі, але сам він, а особливо територія поряд, дуже оригінально оформлені, так що сюди вже давно возять екскурсії, навіть з-за кордону.
Внимание! Размещение заведомо ложной информации (п.4.2(й) правил форума) будет наказываться в 2х кратном размере.