от дивне відчуття... тільки побачила тему - перша думка була написати безапеляційне ТАК.
потім почитала відповіді... і вже так писати не хочеться...
тобто ТАК, але... куча *але*....
по роботі - взагалі то мою роботу за мене ніхто не робить, під час відпустки довіряла тільки Ромашці
секрети... життя гарно потріпало - коли твоїм же тебе ж.... тепер майже нікому, якщо і розказую то тільки те, що не змінить ход історії в подальшому
і не зачепить нікого навколо мене при вилезенні зовні, а так як таких простеньких секретів майже не маю, то відповідно і перестала розказувати....
близьким.... хз... шо мається на увазі близьким... в чому я маю їм довіряти? якщо люблю своїх близьких, то для мене кохання і мається на увазі довіра в тому рахунку... що роблю якщо розумію що мене використовують? знову ж таки... якщо люблю - то тупа пробачаю (може точніше навіть приймаю це і дозволяю це робити )... Бо любов це довіра і пробачення
і все одно... от весь час наче розуміла сенс слова *довіра* - а як писати... хз... ну кому і що я можу довірити чи не довірити? в мене (для мене) швидше за все люди поділяються на тих кого вже люблю, тих кого люблю, АЛЕ на відстані
, і тих кого намагаюся любити недивлячись ні на що....
а ступінь довіри залежить для мене від внутрішього стану і комфорту