Королевство гиен, или Где твои футбольные таланты, Украина
Известный журналист и бывший спортсмен поведал о наболевшем, а именно – о том произволе, который творится в глубинах украинского футбола. Это крик души отца о том, как он из-за отсутствия денег не смог трудоустроить своего сына, талантливого футболиста.
Розпочну з кількох епіграфів.
«… в новинах наших старина слышится мне наша»
(Федор Сологуб)
- Ти кольори якого клубу захищаєш?
- Я не граю.
- Чому? Адже в тебе добре виходить. Можеш стати класним футболістом.
- Це надто довга історія. Можливо, іншим разом розповім.
(Із розмови викладача НУФСУ зі студентом)
«Я вращаюсь в футбольных кругах. Слышал много лестных слов о твоем сыне. В частности говорили: «Рома – хороший парень. Талант. Но в футбол на высоком профессиональном уровне играть не будет, ибо у его отца (то бишь у тебя) нет денег».
(Из разговора директора со своим подчиненным)
Кажуть, футбол багатогранний. Цілком погоджуюсь із цим висловом. Проте додам: наш копаний м’яч – найбагатогранніший. Про одну з таких «най-» і хотілося б повідати звичайному вболівальнику, який, між іншим, уже давно про це здогадується. Старі радянські й сучасні дикі капіталістичні умови, звичаї й підходи у вихованні майбутніх вправних майстрів шкіряної кулі просто в материнській утробі душать український футбол. Не вірите? Будь ласка.
ЗА ПАРКАНОМ ШКОЛИ «ДИНАМО»
Уперше свого сина повів до школи АТ ФК «Динамо» (Київ) у вересні 1995 року. За два місяці йому виповнилося шість літ. Вахтерка старезного манежу, що радше нагадував закинуту конюшню, порадила звернутися до нині, на жаль, покійного, учасника трьох чемпіонатів світу в складі збірної СРСР Леоніда Островського. Мовляв, він там, у тренерській, напевно, відпочиває…
І справді, в обшарпаному кабінеті на продавленому кріслі сидів уродженець «буржуазної» Латвії, знаменитий захисник московського «Торпедо» та київського «Динамо» Леонід Островський. Голова тренера ледве трималася на плечах. Проте на моє запитання наставник юні все ж зумів себе опанувати. Чоловік оживився. Альфонсовичу навіть удалося розплющити надто важкі повіки: «Детей мы набираем в семилетнем возрасте, однако ваш мальчик рослый, поэтому пускай тренируется сейчас. Вижу в нем недюжинный потенциал. Главное в будущем, чтобы он его не растратил напрасно». Голова фахівця знову впала на груди…
… На Салютну, 30, де базується школа «Динамо», ми повернулися через рік. Семирічних хлопчиків до своєї групи набирав Віктор Гороза. Тренер од Бога. Саме для таких школяриків. Віктор Григорович проводив цікаві й водночас насичені технічними прийомами тренування. У хлопчаків очі світилися від того, що їм показував наставник. Потім кожен з них намагався повторити. Таке дійство припало до вподоби й моєму синові. За кілька місяців високий, спочатку нібито незграбний, Роман почав жонглювати м’яча двома ногами. Повірте, не кожному таке вдається. На міні-майданчику став одним з кращих. Хлопчина без проблем грав обома ногами. Міцно стояв на своїх двох. У боротьбі ніжку ніколи не прибирав. Від нього, як од бетонної стіни, відлітали суперники. Проте в подальшому майже ніхто з наставників на це не звернув уваги.
Згодом з невідомих причин Віктора Григоровича прибрали зі школи. Групу хлопчаків 1989 року народження очолив Володимир Новиченко. Розпочалися поїздки на турніри, в літні табори. Усе це оплачували батьки з власних гаманців. Володимир Вікторович ніколи не був задоволений грою юних футболістів. Пригадую повернення дітей з Білокам’яної. Там восьмирічні юні спортсмени у фіналі поступилися московському «Спартаку».
Напередодні виїзду мій син демонстрував непогану футбольну підготовку. Одне слово, мені подобалася його гра, а також уміння зі штрафних перекидати «стінку», після чого м’яч опинявся у воротах. Цю вправу з сином, під час якої я виконував роль манекена, неодноразово відпрацьовували на закинутому майданчику поблизу будинку. Схоже, він перебував на правильному шляху. Звісно, і завдяки самодисципліні та особистій працездатності у вільний од занять і тренувань час. Що там казати, любив возитися зі шкіряною кулею. Директор ЗОШ № 222 власною персоною частенько гнав хлопчину зі шкільного подвір’я, аби підліток… «не руйнував м’ячем панельно-бетонну будівлю». Отож запитав у тренера про виступ Романа в Москві. Відверто кажучи, нічого подібного почути від педагога не очікував. Проте навіть і побачив…
– Плохо ваш сын сыграл, подвел, – невдоволено прохрипів наставник, абсолютно нічого не пояснивши, повернувся до мене спиною.
Хоч як дивно, але мій син продовжував грати в так званому основному складі. На позиції центрального півоборонця. Одного зимового недільного тренування наші діти на Нивках «місили» болото зі снігом. У двосторонній грі. Пану Новиченку знову щось не подобалося в діях своїх юних вихованців. Аби восьмирічні хлопці швидше збагнули, що від них вимагає педагог-наставник, він один за одним «вихоплював» дітей з обох складів й примушував тих намотувати кола довкруж бази. Кожному юному футболісту Новиченко в крикливій формі доводив персональну кару – себто скільки разів та чи та дитина мусить оббігти шкільну діброву. Діти не розуміли завдань «суворого» наставника. Адже навчалися не на стаєрів. Їх батьки привели нібито на інший вид спорту – футбол. Тож за що такі знущання? Чоловік не пояснював. Мовляв, самі здогадайтесь.
Нарешті настала «черга» й мого сина. Новиченко його вилаяв і відправив у незрозумілу й далеку «мандрівку». Після подолання «карного» кілометражу тренер указав другокласнику шлях до роздягальні, мовляв, іди й жди мене там, потім будемо розмовляти. Переодягшись, Роман вирішив піти додому. Я його дії цілком підтримав. Дорогою син сказав, що до Новиченка більше не піде, футболу навчатиметься в іншій школі. Цілком слушне й конкретне рішення для дитини.
Того ж дня розгніваний Володимир Вікторович зателефонував нам додому. До слухавки підійшов син. Голосом Новиченка вона надто довго лаяла хлопчину. Роман спокійно вислухав грізного дядька, а потім відповів: «До вас я більше не прийду!» Слухавка зажадала почути батьківський голос. Новиченко запитав у мене: «В чем дело?» Напевно, вам як педагогу ліпше знати, либонь, ви так і не зуміли розпізнати дитячі душі, достукатись до їхніх сердець... «Вы хам и недотепа!» – перервав мою відповідь наставник і кинув слухавку.
До речі, в запасниках «мудрого й грамотного» фахівця зберігалося ще одне «ноу-хау». Стосується воно розминки. Усі вправи юні футболісти мусили виконувати синхронно й чітко. Такий порядок установив Володимир Вікторович. По суті, як у сталінські часи на параді-демонстрації перед кремлівськими вождями-недоумками. Тому нерідко доходило до маразму: тільки-но якийсь хлопчина збивався з ритму, як усе починалося з самого початку. Розминка могла тривати не одну годину. А тренування, між іншим, розраховано на півтори. Це дуже добре пам’ятає земля на вулиці Щорса. Колись там містився хоча й закинутий, та все ж стадіон «Дніпро». Тепер височіє бетонно-цегляний монстр…
До слова, на нещодавньому круглому столі, який проводився в Національному університеті фізичної культури та спорту України, де обговорювали проблеми футболу, пан Новиченко поділився «страшною» таємницею, мовляв, працюючи в дев’яностих роках минулого століття в школі АТ ФК «Динамо» (Київ), не заробив навіть на костюм. Цілком імовірний факт, як, власне, й аксіома: хазяїн, який погано годує свої хортів, м’яко кажучи, не заслуговує принаймні на повагу. Пси ж од такого життя скаженіють, дичавіють і виходять на своє «полювання». Варто нагадати: у лихі дев’яності, коли одні грабували державу, в кишенях більшості батьків, котрі супроводжували хлопчаків 1989 року народження на тренування до Новиченка – себто до Григорія Суркіса, - теж паслися злидні…
…Деякий час мій син тренувався в ДЮСШ-15 під керівництвом Ігоря Фіалки, котрий працював з хлопцями на рік-два старшими. Проте каші в тому колективі не псував. Улітку 1999 року наставник опинився в школі «Динамо». Планував плідно попрацювати в дуеті з Олександром Лисенком. Ігор Володимирович розповів Лисенку про доволі перспективного хлопчину. Останній загорівся ідеєю повернути юного футболіста на Нивки. Учотирьох зустрілися поблизу КПІ. Я познайомився з Олександром Олександровичем. Каюся, що тоді відразу не розпізнав нікчемну сутність Лисенка. Хоча занепокоєність певна була. Одначе покладався на присутність пана Фіалки. Та й навіть гадки не мав, що порядний, толерантний, удумливий суперпрофесіонал Ігор Володимирович, в якого мій син грав за команду хлопців 1988 року народження й забив кілька м’ячів, може пліч-о-пліч трудитися з негідником й інтриганом. Либонь, погано знав Лисенка-людину. Відверто кажучи, професіональні якості останнього теж далеко не бездоганні. Добряче покаламутивши воду в школі «Динамо», Лисенко перебазувався під крильце Суркіса-старшого. Не один рік очолював юнацькі збірні 17-річних. І все бездарно.
Та це буде пізніше. А восени 1999-го Лисенко «з’їв» Ігоря Фіалку. Останній другою командою хлопчаків 1989 року народження в першості Києва обіграв першу Лисенка. Як наважився! Спрацювали заздрість, неприязнь…Фіалку «пішли». На вакантне місце Олександр Олександрович «порекомендував» свого колишнього вихованця Олега Хвою. Певна річ, двома командами та батьками, як циган сонцем, крутив-вертів виключно Лисенко. Либонь, йому не давали спокою набутки деяких колег по школі: ті доволі вміло «співпрацювали» з …батьками.
І от Олег Михайлович став до роботи. Певний час нагадував тургенєвського Герасима. На будь-яке запитання відповідав незрозумілим «м-му-му». Проте згодом відмовився від цього образу, почав, так би мовити, розкривати власний «педагогічний талант»: крики, дошкульні образи, доволі часта згадка «мами» того чи того юного футболіста, ляпаси по обличчю, потилиці, удари ногами по сідницях – ось далеко не повний арсенал «футбольних» прийомів молодого «фахівця» в роботі з дітьми. Очевидно, це й була та «аяксівська» система підготовки, яку намагався прищепити в підпорядкованому закладі директор школи імені Валерія Лобановського Анатолій Шепель.
Юні динамівці та їхні батьки, ясна річ, терпіли цього неосвіченого ставленика Олександра Олександровича. А от татусь одного з хлопчаків, який виступав за ДЮСШ-15, почувши на адресу свого сина образу з вуст Олега Михайловича (той назвав юного футболіста команди супротивниці «уродом и дебилом, который не умеет играть»), одразу ж натрудженою мозолистою п’ятірнею ухопив горе-наставника за горло. Бачили б ви перелякане й цілком безпорадне обличчя Хвої! Перед очима відразу ж постав образ гієни. На щастя для останнього, поруч перебувало кілька інших тренерів. Вони допомогли молодому «спеціалісту» загасити конфлікт. Інакше помічник Лисенка отримав би цілком заслужено…
У динамівських же пенатах починаючий хам почувався куди впевненіше.
– К сожалению, уже отнюдь не тот Сан Саныч, – неодноразово зітхаючи, полюбляв нагадувати хлопчакам колишній «улюблений» вихованець свого «мудрого» наставника. – А было время, когда он мог хорошенько всыпать.
Як кажуть, яблуко від яблуньки далеко не падає. Тож помилявся зовні не зібраний і неуважний пан Хвоя. Приміром, голосові зв’язки Сан Санича й тоді залишалися в хорошій формі. Дарма, що палив як паротяг. Та й міміка обличчя – на рівні. Бувало, як гаркне на хлопчину (Новиченко відпочиває), а потім з викривленою фізіономією та виряченими очима несеться до дитини – ну, прямо, готовий монстр для фільму жахів, без гриму, масок і т. п. На заздрість будь-якому голлівудському актору. А хлопчик – ані живий, ані мертвий, з однією лише думкою: дядя зараз як лусне…І таки вряди-годи бив по потилиці, заряджав по сідницях ногою.
Якось Олександр Олександрович «зненавидів» одного зі своїх підопічних, мовляв, не такий біг, не туди пасує. Зупинив тренувальну гру, округлив розкосі монголоїдні очиці й з садистським виразом обличчя та лайкою на вустах «полетів» до юного правого півоборонця: «Ты куда, скот паршивый, этот мяч суешь, как ты бегаешь?» - процідив крізь зуби «супернаставник».
Іншого разу під час двосторонньої гри в «немилість» до тренера потрапив одинадцятирічний центральний півоборонець. Хлопчина чи то довгу передачу намагався зробити, чи бив по воротах, проте, треба ж такому статися, влучив «монстру»-педагогу в його улюблену дупу – реакція дядю не підвела, устиг відвернутись і зігнутись… Аби помститися за свою потривожену філейну частину, чоловік із жахливою гримасою на фізіономії, давши язику волю, який, здавалося, крім брутальних слів більше нічого й вимовити не може, погнався за пацаном…
Після невдалої гри на першість Києва з командою ЦСКА в роздягальні Сан Санич знову горлопанив і лихословив. Од того монологу, здавалося, навіть стіни й двері підтрибунних приміщень стадіону почервоніли. Напевно, цього наставнику юні здалося замало. Аби діти добре засвоїли науку, вже на вулиці надавав по потилицях голкіперу та центральному захиснику.
Заслужений тренер України Олександр Лисенко, між іншим, наділений оригінальним почуттям гумору. Після кількох «диких» забігів, що практикував для одинадцятирічних, Сан Санич запитав у стомленого й добре впрілого хлопчини, мовляв, «ты почему такой мокрый?» І тут же додав: «Ты что, бабу трахал?» Що мало дитя відповісти недоумкуватому дяді? Для гідної відповіді хлопчикові явно бракувало років… До речі, за визначенням самого Зигмунда Фрейда, гумор – це затаєне насилля. Ну а лисенківський тягне на насильство з особливою жорстокістю. Чи не так?
Інколи Лисенко хизувався перед батьками: «Повезло вашим пацанам, с ними работает настоящий профессионал, а с другой стороны не повезло, ибо рано к ним пришел». Він, мовляв, звик мати справу зі старшими. А що ж то за старші, які дозволяли себе так ганьбити?
А іноді, слухаючи Сан Санича, ловив себе на думці: не перевелись у нас Голохвості. Лисенко неодноразово вмикав свою заїжджену платівку з таким текстом: «Я – высокооплачиваемый тренер-профессионал (от тільки чому просив, аби батьки придбали йому то мобільний телефон, то ще дещо?), я воспитал Шевченко (як відомо, Андрія знайшов і вчив грати у футбол до шістнадцятирічного віку Олександр Шпаков), только я могу довести ваших детей до уровня сборной». А вже завтра виголошував інший текст: «Ничему не научу ваших детей, если сами не научатся. К тому же они слабые, им только лишь памперсы носить…».
Якось дві дитячі динамівські команди виступали на турнірі в Ужгороді. Грали й між собою. Перша ніяк не могла здолати опір другої. Схоже, назрівала нульова нічия. І тут шульга Роман Маховський метрів з тридцяти правою вистрілює під поперечину. М’яч опинився в сітці воріт. Команда Лисенка здобула перемогу. Наставник перед усіма учасниками матчу в знущальній манері заявив моєму синові, мовляв, той випадково так ударив і влучив… Подібне, схоже, може сказати лише справжній педе-, даруйте, «педагог».
До речі, одного разу після нульової нічиєї десятирічних динамівців з ровесниками з ДЮСШ-15 «мудрий наставник», як і годиться, із вживанням ненормативної лексики облаяв дітей. Вийшовши з роздягальні, свій гнів переніс на батьків, котрі у вихідний день приїхали повболівати за синів. Прикро було спостерігати, як поважні дорослі люди поховали погляди в землю й мовчки слухали звичайного хама – людину, яка в минулому перебувала в алкогольній залежності. Сам цим неодноразово хизувався перед дітьми й батьками… А ще чоловік виправдовувався, що він лише на роботі буває таким галасливо-невгамовним, а вдома перед дружиною – тихий і сумирний, немов те ягня…
Між іншим, своїх десятирічних підопічних заслужений лаяв і після важкої перемоги з рахунком 3:2 над однолітками з команди ДВРЗ. Звісно, з уживанням особливої чоловічої лексики – така вже в нього норма спілкування.
…На залізничному вокзалі чекали повернення дітей з чергового турніру (поїздку батьки, за доброю динамівською традицією, оплачували з власних гаманців). До прибуття потяга залишалося декілька хвилин. Неподалік од мене стояв татусь хлопчини, який порівняно нещодавно з’явився в команді.
- А знаешь, - раптом чоловік звернувся до мене. - Сан Саныч, оказывается, уже давно бегает за мной.
- Чого це раптом? Ніби дорослий чоловік, а все бігає як пацан – глузуючи, поцікавився в співрозмовника. Проте той перебував на своїй хвилі.
- Как-то он подошел и говорит, мол, папа, я за вами год бегаю, а вы все избегаете меня. Сказал, что внимательно наблюдает за моим сыном, он постоянно прибавляет, поэтому должен играть в школе «Динамо». Так мы оказались здесь, – урочистим голосом заявив щасливий татусь.
Відверто кажучи, шкода було цього наївного чоловіка. Безперечно, заслужений тренер України Лисенко «докладав» неабияких зусиль, аби син мого співрозмовника виглядав на рівні. На які лише позиції не ставив хлопчину – все марно. І сліпому було зрозуміло: футбол – не для цієї дитини. Одначе «мудрий» наставник не здавався. Усім словесно доводив, «что этот парень молодец – прибавляет». Водночас «знищуючи» тих, хто справді представляв футбольний інтерес. Пояснення такому занадто уважному ставленню – на поверхні: на той час мій співрозмовник мав нафтопереробний бізнес…
Олександру Олександровичу, безперечно, треба віддати належне. Він просто блискуче володіє мистецтвом хуцпи. Хоча, напевно, й сам того не відає. Це слово походить з ідиш, уже давненько застосовується в європейських мовах і означає верх цинізму й нахабства, що паралізує опонента. Як наголошував Володимир Ульянов, «действительное впечатление можно произвести только сверхнаглостью».
Терпіти далі цей явно ненормальний тренерський дует син не збирався. Роман вирішив залишити спортивний клас, куди його «затягнув» Лисенко й де хлопчина навчався два роки, змінити футбольну школу. Аби перейти до борщагівського ФК «Зірка», довелося писати відповідну заяву на ім’я директора школи імені Валерія Лобановського Анатолія Шепеля. Ішов далеко не найгірший юний гравець. Проте жоден із підлеглих пана Шепеля (як, власне й він сам) навіть не поцікавився, чому дитина залишає їхню школу, яка причина. Інакше кажучи, під тим дахом зібралися абсолютно байдужі до підростаючого покоління люди. Здається, їх цікавлять несумісні з дитячим футболом речі.
Бо ж якби не так, з юнаками працювали б справжні професіонали. На кшталт Ігоря Фіалки, котрий в кожному хлопчикові бачив особистість, спокійно й врівноважено виключно на українській мові відкривав перед дітьми секрети футбольної майстерності. З подібними наставниками можна було сміливо розраховувати на успішне завтра принаймні динамівського футболу. Одначе в сучасній Україні чомусь виживають цинізм, хамство, жадність, нахабність, підлабузництво, угодовство, непрофесіоналізм. Отож Лисенко з Хвоєю кого з дітей-киян, які щиро мріяли додати слави динаміському футболу, відрахували, а хто й сам змушений був піти від тих бузувірів.
До речі, коли мій син уже залишив вельми «привітних й освічених» динамівських наставників-«безсрібників», Хвоя звернув увагу юні на бомжа, котрий «відпочивав» під парканом: «Вот, Маховский ушел и теперь под забором валяется». Будь-які коментарі тут, переконаний, зайві.
Про особливості роботи з дітьми в футбольній школі намагався повідати ще в 2001 році. Проте не судилося. Три опозиційні видання тодішньому режиму Кучми, протримавши в себе по тижню матеріал, відмовились його оприлюднити. Очевидно, сподівалися на щиру вдячність у вигляді шуб. Редактор четвертого запропонував оформити його як лист од батьків, зібрати в них підписи. Таку гнилу пропозицію відкинув одразу…
Матеріал відлежався. За час, що минув, удалося глибше зануритися в бруд, в якому борсається наш футбол, набратися нових вражень, назбирати саме тієї інформації, яка чітко вказує на серйозну хворобу вітчизняної гри мільйонів.
Внимание! Размещение заведомо ложной информации (п.4.2(й) правил форума) будет наказываться в 2х кратном размере.